31 березня у світі відзначають День видимості трансгендерних людей (Transgender Day of Visibility). Його започаткували у 2009 році, з метою обговорювати не тільки випадки насильства, а й життя, досвід і права трансгендерних людей.

31 березня у світі відзначають День видимості трансгендерних людей (Transgender Day of Visibility). Його започаткували у 2009 році, з метою обговорювати не тільки випадки насильства, а й життя, досвід і права трансгендерних людей.

Цей день з’явився відносно недавно — у 2009 році. Його ініціювала американська активістка Рейчел Крендалл (Rachel Crandall).

Тоді у трансспільноти вже був важливий день пам’яті — Transgender Day of Remembrance (TDOR), тобто День памʼяті трансгендерних людей, присвячений людям, яких убили на ґрунті трансфобії.

Крендалл прямо тоді писала, що їй не вистачає дня, який би говорив про інше — про життя, видимість і те, що трансгендерні люди існують поза контекстом трагедій. Отже, День виидимості трансгендерних людей зʼявився як спроба змінити фокус із “жертв” на людей, їхній досвід і присутність у суспільстві.

Чому трансгендерні люди не є віянням Заходу

У різні історичні періоди існували конкретні люди і спільноти, які жили поза бінарною гендерною моделлю — задовго до появи сучасних термінів. Ось кілька прикладів для розуміння, як це працювало століття тому.

У XVIII столітті у Франції трансгендерна жінка Шевальє д’Еон працювала дипломаткою та шпигункою. Частину життя вона жила приховано, тобто соціально як чоловік, але після повернення до Франції у 1777 році суд офіційно визнав її жінкою, і вона прожила решту життя у жіночій ролі. Це один із перших відомих випадків юридичного визнання трансгендерного переходу в Європі.

• На початку ХХ століття Магнус Гіршфельд (Magnus Hirschfeld) заснував у Берліні Інститут сексології (1919). Там досліджували гендер і допомагали трансгендерним людям: зокрема, видавали посвідчення, які дозволяли безпечніше жити у своїй гендерній ролі. У 1933 році інститут був знищений нацистами разом із його архівами.
• У 1930-х роках Лілі Ельбе (Lili Elbe) стала однією з перших людей, які пройшли серію гендерно-афірмативних операцій. Її історія отримала широкий розголос і стала одним із перших випадків публічного обговорення трансгендерності в медицині.

• У 1950-х роках Крістін Йоргенсен (Christine Jorgensen_ після переходу стала першою трансгендерною жінкою, про яку масово писали медіа у США. Її історія значно вплинула на те, як суспільство почало говорити про трансгендерність.

Цікаві також різні історичні культури щодо гендеру, окремі європейсько-американських:

• У корінних народів Північної Америки задовго до колонізації існували люди з небінарними гендерними ролями (сьогодні їх часто об’єднують терміном “two-spirit”), які мали соціальні та духовні функції. Ці практики були значною мірою витіснені колонізацією.
• У Південній Азії існує спільнота хіжр, причому століттями та має окрему соціальну роль. В Індії, Пакистані та Бангладеш хіжри офіційно визнаються як “третя стать”, але, на жаль, часто стикаються з дискримінацією.
• У Самоа фа’афафіне є соціально визнаною категорією — людьми, які при народженні визначені як чоловіки, але виконують соціальні ролі, традиційно пов’язані з жінками. Вони є інтегрованою частиною суспільства.

Науковий підхід: як ставилися до траснлюдей медики та вчені

Попри давню 2019 року трансгендерність класифікували як психічний розлад. У МКХ-11 ВООЗ виключила її з цього переліку та перенесла до розділу про сексуальне здоров’я.

Україна поступово переходить на МКХ-11 (орієнтовно це станеться у 2027 році), але це ще потребує змін у практиці — зокрема в медичних протоколах і доступі до послуг.

Тобто фактично до переходу на МКХ-11 потрібно розробити нові (бажано спрощені) процедури переходу для трансгендерних людей, а також окремо попрацювати нам коректним проведенням змін (за потреби) для небінарних людей і інтерсекс-людей.

З якими проблемами живуть транслюди в Україні

Формально трансгендерні люди можуть змінити гендерний маркер у документах. Як такі зміни відбуваються й чому ідея, що людина може змінити гендерний маркер, аби уникнути мобілізації — абсурдний трансфобний міф, ми писали раніше.

На практиці це означає:

• складну та тривалу процедуру
• неузгодженість державних реєстрів
• часті відмови у послугах через “невідповідність даних”
• складну взаємодію з медициною, соцсферою та військовим обліком

Окрема проблема — доступ до гормональної терапії: вона потребує більше підготовлених лікарів і лікарок, зрозумілих протоколів і стабільного доступу до препаратів. Проблема має вирішуватися частково і на державному рівні, але гормональні препарати транслюдям виписуються як пожиттєва терапія, що мало б передбачати хоча б часткове покриття витрат державою, медичною страховкою або інші варіанти, залежно від вирішення проблеми законодавцем і урядом.

#LGBTI_PRO