Військовослужбовець Рікі (ім’я змінене з міркувань безпеки) служить у Силах оборони України з 2017 року. Зараз він працює інструктором школи БПЛА у Києві, де готує майбутніх операторів безпілотників. Рікі наголошує: боротьба за свободу країни та боротьба за рівність не суперечать одна одній.

Ми поговорили про службу, навчання операторів БПЛА, розвиток безпілотних технологій, а також про те, чому права людини не можуть чекати на завершення війни.

Ролі та ідентичність: від ЛГБТІК+ до інструктора школи БПЛА

— Розкажіть трохи про ваші ролі: військовослужбовець, інструктор школи БПЛА, представник ЛГБТІК+-спільноти. Наскільки зараз, під час війни, ці ідентичності для вас поєднуються? Як ви це відчуваєте та наскільки відкриті як ЛГБТІК+?

— На мою думку, зараз усе це однаково актуально. Нам треба перемогти росію, щоб побудувати нормальну країну, але робити все потрібно одночасно.

Я практикую вибіркову відкритість — відкриваюся там, де це безпечно та не шкодить моїй роботі. Головний пріоритет — безпека та ефективність служби, щоб це потім не заважало виконувати свою роботу.

Школа БПЛА: як довго вчитися й чи всі можуть опанувати безпілотник

— Дрони стали одним із ключових елементів сучасної війни. Чи можете більше розповісти про школу БПЛА? Кого ви навчаєте і яких навичок зараз найбільше потребують українські військові?

— Наша школа готує операторів БПЛА. Основний акцент — саме на практичній підготовці та реальному застосуванні.

Навчання поєднує теорію, симулятори та польотні завдання. Усі заняття спрямовані на швидку адаптацію до реальних умов. Головні компетенції — професійне керування, швидке ухвалення рішень і безпека виконання операцій.

Також дуже важливе вміння працювати в команді, тому що без командної роботи тут неможливо. Фактично йдеться про повну адаптацію до майбутньої служби.

— Наскільки багато людей зараз у вас навчається?

— Цього я сказати не можу. Але можу сказати, що ця сфера дуже швидко розвивається. Те, що ми знаємо сьогодні, через два-три місяці або через пів року може вже бути неактуальним. Тому потрібно постійно розвиватися. Людям, які зараз ще не служать, важливо не закривати очі й не відкладати підготовку. Уже зараз можна займатися медициною, працювати на симуляторах, тренуватися фізично.

Будь-яка підготовка буде корисною, незалежно від того, де людина зрештою опиниться. Але технології дедалі більше показують, що саме дрони можуть закривати значну частину завдань на фронті. І цього потрібно вчитися.

— Якщо не можете сказати, скільки людей навчається, то чи можете оцінити, як змінився попит останніми роками?

— Попит став дуже великим, навіть шаленим. Водночас людям старшого віку — після сорока чи п’ятдесяти — це зазвичай дається трохи важче, ніж тим, кому 18–20 років. Якщо людина все життя працювала з важкою технікою чи фізичною працею, їй складніше дається цей мікроконтроль і увага до дрібних деталей.

Натомість люди, які працювали з годинниками, дрібною механікою чи радіотехнікою, дуже цінні. Навіть якщо вони не стають найкращими пілотами, то чудово проявляють себе в технічній роботі — ремонті, модернізації, встановленні додаткового обладнання на FPV-дрони чи інші борти. Вони покращують те, що вже є.

— А скільки часу потрібно, щоб навчитися?

— Це дуже залежить від людини. Якщо людина вже займалася вдома або навчалася в цивільній школі, то робота на симуляторах FPV може зайняти приблизно два тижні. Далі все залежить від того, як швидко вона навчиться літати вже на справжньому дроні в польових умовах. Комусь достатньо трьох днів, комусь потрібно два тижні. Якщо говорити загалом, то приблизно шість із десяти людей навчаються досить швидко.

Ідентичність ЛГБТІК+: як зробити камінгаут в армії

— А як ви самі прийшли до роботи інструктором БПЛА?

— Я служу ще з 2017 року. Коли підписував свій перший контракт, хотів потрапити саме до підрозділу БПЛА. Але тоді у військкоматі мені сказали, що такого напрямку ще немає.

Тож спочатку я був артилеристом. Згодом побачив, як швидко розвиваються технології та з’являються можливості перейти туди, куди хотів із самого початку. Вирішив спробувати себе — і, як на мене, вийшло доволі непогано.

— А як зрештою? Ви розповіли про себе як ЛГБТІК+-людину більшій кількості людей в армії?

— Відкрився я вже після завершення першого контракту. Після цього почав жити відкрито. Коли познайомився з новими побратимами та мені запропонували більшу відповідальність, почав поступово відкриватися. Люди запитували, а брехати їм в обличчя чи щось вигадувати я не збирався.

— І яким було ставлення?

— Воно було неоднозначним. Але хлопці насамперед оцінюють навички, компетентність, уміння працювати й навчати. Якщо це не заважає роботі та не впливає на навчальний процес, то для більшості це не є проблемою.

Чому Марші рівності важливі

— Хотів би також запитати про Прайд-місяць. Чи брали ви участь у Маршах рівності? Цього літа він проходив не тількі у Києві. Чи стежите ви за такими подіями загалом? Наскільки вони, на вашу думку, важливі, зокрема під час війни, враховуючи, що права ЛГБТІК+-військових досі залишаються незахищеними?

— Вільного часу загалом дуже мало — роботи дуже багато. За Маршем у Києві я стежив онлайн. Вважаю, що такі події важливі навіть під час війни, тому що вони дають видимість.

Чому партнерства особливо важливі для військових ЛГБТІК+

— На цьогорічному Марші рівності однією з ключових тем був проєкт нового Цивільного кодексу і питання цивільних партнерств. Чи стежили ви за цим проєктом? Що думаєте про сімейні цивільні партнерства для військових?

— Я вважаю, що це важливо, тому що визнання партнерства дає конкретні соціальні й юридичні гарантії для сімей.

Якщо говорити про військових, то це питання захисту близьких у складних обставинах. Наприклад, соціальна підтримка, медичні рішення, спадкові права. Тому що військовий не може сказати, що завтра з ним усе буде добре.

А ці гарантії підвищують стабільність і, в першу чергу, довіру до держави. Ми самі захищаємо цю державу і хочемо бути захищеними.

— Так, зараз і цивільна людина не може бути впевнена в завтрашньому дні, тим більше військова.

— Тут мається на увазі, що якщо щось трапиться зі мною або з моєю близькою людиною, то вирішити якісь питання буде дуже складно. Наприклад, щоб я міг поїхати у відпустку за сімейними обставинами або щоб хтось міг вирішувати важливі питання під час моєї відсутності. Якщо зі мною щось трапиться, я вже нічого не зможу зробити.

Звичайно, є обхідні шляхи — можна оформлювати різні документи через нотаріуса. Але це велика тяганина, і на це банально немає часу.

— Наскільки я розумію, навіть це не гарантує, що якщо щось станеться, родичі не матимуть пріоритету в ухваленні рішень.

— Звісно.

— Якщо говорити ширше про права ЛГБТІК+ людей в Україні, які зміни ви вважаєте найбільш необхідними? Що держава й суспільство мають зробити, щоб люди, які захищають Україну, користувалися однаковими правами незалежно від СОГІ?

— Багато говорити не буду. Насамперед, я вважаю, потрібен закон про партнерства, дієві механізми протидії дискримінації і доступ до медичної та психологічної підтримки, якщо ми говоримо про військових і ветеранів. Держава має гарантувати рівні права тим, хто захищає країну, незалежно від орієнтації чи ідентичності. Я вважаю, що це правильно.

Якщо ветерани матимуть доступ до психологічної допомоги, їм буде набагато легше. Вони знатимуть, що не одні, що можуть комусь довіритися, що можуть відкритися.

Є правило, що військовослужбовець має витримувати всі навантаження служби. Але для людей, які закриті навіть перед самими собою, які не можуть сказати про своє життя, не можуть поділитися з побратимами тим, що наболіло, у цьому і є основна проблема. Людина потім емоційно не справляється, вигорає, і далі від неї вже не можна чекати якогось результату.

— Чого ви як ЛГБТІК+-військовий очікували б, крім держави, від правозахисників, громадських організацій, активістів та активісток?

— Це важке питання, тому що я зараз не дуже можу стежити за тим, що відбувається в цивільному житті. Хотілося б, звичайно, більшої єдності всередині ЛГБТ-ком’юніті.

Насамперед, щоб можна було краще комунікувати між собою, тому що по факту ціль одна — безпека людей, незалежно від статі чи ідентичності.

І хотілося б, щоб були місця, де люди можуть збиратися, бути відкритими, навчатися, робити щось корисне для країни. Навіть той самий активізм чи якісь додаткові курси. Це було б чудово.

— Якою ви хотіли б побачити Україну після війни?

— У мене завжди було таке, що я прагнув волі. Волі бути самим собою. Волі вирішувати свою долю. Волі робити те, що я бажаю.

Тому що по факту я хочу бути рівним з іншими, не вище, не нижче, а на рівні. Тому я хочу бачити країну вільною і з вільними людьми.